"З вас може бути гарна вчителька, але попереду ще складний шлях"

Роздуми після уроку Дарини Олегівни

«Енеїда» І.П. Котляревського, історія створення, джерела та жанр твору

9 клас

Усе розпочалося як і належить: практиканти схвильовані, допомагають тій, кому сьогодні судилося мати на своєму уроці гостей. Щось дописується на дошці, переговорюються між собою, щоправда, переважно російською (сила звички), але до вчителя, учня, керівника – українською. На дошці – традиційно розмашистим почерком число класна робота, тема. Добре, що література, бо інакше писати упродовж уроку не буде де. Хоча потім на уроці дуже вже не вистачатиме  крейди та записів важливих положень (але про це далі).

Кольоровою крейдою записується епіграф, але прикро місця для нього під темою вже немає, тому доводиться його написати в іншому місці.

Дзвенить дзвінок. Учитель-практикант не дуже сміливо, збираючи останню впевненість, починає урок. Наче перший раз бачить учнів: «Добрий день, давайте познайомимося». До цього практикантка працювала з підгрупою на уроках мови, була присутня на уроках літератури, от би сказати: «Для тих, з ким ми ще незнайомі, я …». Але де ж там – хвилювання. Чи не продумала? Використала знайомий шаблон? Не врахувала нові обставини?

Умовне знайомство відбулося, і вже більш впевнено вчителька (практиканта майже наблизилася до цього образу) починає перевірку домашнього завдання: «Я поставлю вам питання». Учні відгукуються на звичний для них вид роботи , адже вчителька має запитувати, а «ця ще й оцінки гарні ставить» (учнів цитуємо зі слів їхнього керівника). Правда, збиралася наша вчителька провести бліцопитування (усе ж не традиційне «я вас питаю»), «бліц» не прозвучав, але за темпом і суттю все так і було. Вчителька досить жваво поставила питання учням, на які вони так само жваво відповіли. Щоправда, питання були різнотипного характеру (тут і незавершені речення, і питальні конструкції, і завдання), тому іноді учні губилися у формулюванні, але доброзичливість вчительки зробила свою справу і учні, не боячись помилитися, пройшли з нею це випробування. При всій позитивній атмосфері, дуже заважав А-4 в руках і несміливий погляд на учнів, очі переважно вишукували чи питання, чи відповідь у А-4. Картки А-5 не продумала наша вчителька.

Перші хвилини уроку промайнули, можна сказати, навіть плідно. Час перейти до нової теми. Це завжди складно, так хочеться цей обов’язковий компонент уроку зробити не штучним, а природним. У нашої вчительки підготовлено гарний конспект, у ньому є правильні слова. Але чомусь у найвідповідальнішу мить жодне слово без папірця промовити вона не в силах. Так і читає все, що написала у конспекті. О ВЕЛИКИЙ УЧНЕ, ти такий великодушний і вихований! Наші учні терпляче слухають усе, що практикантка читає з конспекту, адже вони (учні) знають, що читатиме вона звідти ще не раз. Образ вчительки, тільки-но знайдений, потроху починає танути. Залишається тільки практикантка. Увага учнів тане разом з образом вчительки, але вихованість і толерантність учнів утримує їх від некоректної поведінки.

Нарешті тема прозвучала і тут катастрофічне: «Хто мені може відповісти, яка мета уроку?». Яка ж контамінація мала відбутися в голові практикантки, щоб спродукувати таке питання. Мета – це в  тебе, вчителько-практикантко, а для учня прийом визначення цілей уроку (цілепокладання) працює, якщо є комунікація, контакт. Це має бути не відповідь на твоє питання, а усвідомлена потреба роботи на уроці. Отже, й працює тільки в істинних умовах особистісно-зорієнтованого навчання, а тут воно поки відсутнє. А тут ще: «Відкривайте зошити, запишіть тему». Сумно й нецікаво. Пишуть довше, ніж говорили. А куди їм поспішати? А варто було б, адже попереду у них зустріч з письменником.

«Зустріч з письменником» дещо пожвавлює атмосферу в класі. Учень виконав випереджувальне завдання і тепер від імені Котляревського розповідає про історію створення  «Енеїди». Правда, бракує реквізиту, що створив б атмосферу епохи. Можна було б посадити  учня  в крісло чи за стіл, як на малюнку, дати перо. Текст досить великий, можна було б розподілити на декількох учнів – позмагались би, хто кращий Котляревський. Учні досить витримані,  слухають свого однокласника, хоча це вже не розповідь, а читання.

Практикантка хвилюється, уся зосереджена на конспекті. Урок ще не заліковий, але кожен урок стає заліковим, адже хочеться виглядати якнайкраще. У голові суцільні думки, тільки б не забути. Деструктивне і руйнівне бажання бути гарним і не помилитися робить свою справу: хвилювання не дає можливості думати про істинні цілі навчання, відірватися від конспекту майже неможливо (раптом щось не так скажу). Це ж таки хвилювання і боязнь міцно прив’язує  до учительського стола, відійти від якого – усе одно, що ступити у невідоме й небезпечне.

Учень дочитав свій текст, а вчителька завершила підготовку до наступної роботи. Про необхідність підсумувати чи узагальнити вона вже не пам’ятає, яке там резюме роботи, вона ж думала про те, що далі, а не те, що зараз. Але час, поки учень розповідав, використано недаремно, наша вчителька відкладає листок і говорить із класом! Читає епіграф. Потім знайомить з терміном "пародія". Але відсутність листка у руках дається в знаки, тому що далі пропонується почитати підручник. Завдання до читання і слухання учні не отримали, але здогадалися, що це не вправа з читання, що потім можуть спитати, тому читають уважно.

Після читання важливе питання, що є одним із завдань цього уроку: «У чому різниця між «Енеїдою» Вергілія і Котляревського. Учні як можуть і як хочуть відповідають, але вчителька не сконцентрована, щоб вслуховуватися у відповіді учнів, вона схвалює все, а сама вся в конспекті. Важливе питання залишається поза її увагою.

Далі учні отримують ще одне завдання: «Проглянути підручник і відповісти, які джерела поеми». І що ж то за джерела, чи розуміють учні під цим поняттям те, що і вчителька, залишилося не зрозумілим. А тут ще «А хто ще має свою думку?». Це все одно що спитати, а хто ще має свою формулу Піфагора. Учні мають отримати тверді знання, сформулювати правильні відповіді на питання. А питання творчого характеру мають застосовуватися до іншого матеріалу.

Наступні види роботи практикантка проводить відповідно до свого плану. Читаємо –відповідаємо. Добре, що учні вміють читати і що в них є підручник. А вчитель? А практикантка мужньо виконує свій конспект. От якби вона добре знала матеріал, усвідомлювала, що хоче передати учням, хотіла  поділитися знаннями, відкрити учням те, у чому сама колись переконалася, і тепер хоче переконати їх, то хіба б вона задовольнялася поодинокими відповідями учнів, чи дозволила б вона так не виразно говорити про цей надемоційний твір?  

Сумно, правда. Література починається з читача, сам вчитель має бути поціновувачем літератури, він має бути непересічним читачем. А якщо цього бракує? Практикант може озброїтися  доцільними методичними прийомами, незасмальцьованими формами роботи. Наша практикантка пішла саме таким шляхом, але чомусь не вдається досягти гармонії уроку. А просто вона ще не до кінця усвідомила, що для таких видів роботи, які вона запланувала, необхідна комунікація, істинне спілкування. Саме цього й бракувало нашій вчительці. Отже, основна рекомендація: як можна краще розбиратися в матеріалі, а в учнях вбачати не виконавців дій і видів роботи, а ваших співбесідників, яким ви, як старші і досвідчені  товариші, можете допомогти, допомогти розібратися в матеріалі, допомогти його вивчити  тощо.

Приємними були останні  хвилини цього уроку. Коли до кінця уроку залишалося декілька хвилин, а все заплановане було виконано, ми запропонували учням дати декілька порад нашій вчительці. І як ви думаєте, що сказали учні? Ніхто з них не давав порад, хоча й можна було б. Усі вони сказали, що бачать, як вона старається, що вона їм подобається, коли посміхається, що в неї все виходить. Бувають же такі учні!!!

Тому дуже сподіваємося, що надалі Дарина Олегівна відійде від столу, наблизиться до учнів і спробує з ними поспілкуватися на будь-яку тему, запам’ятає ці відчуття і потім спробує і на уроці працювати у такій же атмосфері.